Ми – все. І набагато більше.

Фундіна лежить за кілька кілометрів на північний схід від Подгориці, у землі Кучів, там, де гори здіймаються до албанського кордону, а річка Цієвна прокладає собі шлях крізь скелі. Невелике село: за переписом 2011 року тут жили 237 людей – албанці, чорногорці й серби, двері в двері.

Назву найчастіше виводять з албанської: fund означає «кінець». Століттями Фундіна була місцем на краю – на краю імперій, племінних земель, мов. Лише 1880 року, після Берлінського конгресу, село увійшло до складу Чорногорії. І все ж, як і багато прикордонних місць, це не кінець, а початок: місце, де торкаються світи.

Навряд чи знайдеться в Європі країна така маленька й водночас така велична. На неповних 14 000 квадратних кілометрах – менше, ніж Шлезвіг-Гольштейн, – море й високогір’я, праліс і каньйон лежать так близько одне від одного, що вранці можна купатися в Адріатиці, а по обіді стояти в снігу Дурмітора. Назву країні дали «чорні гори»: Crna Gora, Mali i Zi, Montenegro, Чорногорія – темні від лісів, круті, дикі.

На півночі здіймається Дурмітор із вершиною Боботов-Кук (2523 м), Чорним озером і каньйоном Тари – завглибшки до 1300 метрів, найглибшою ущелиною Європи; національний парк внесено до Світової спадщини ЮНЕСКО. У національному парку Біоградська Гора зберігся один з останніх пралісів Європи, на півдні, біля кордону з Албанією, громадяться Проклетіє – «прокляті гори». А над усім цим чатує Ловчен, на вершині якого похований поет і володар Негош.

Унизу чекає море: майже 300 кілометрів адріатичного узбережжя з бухтами, скелями й піщаними пляжами. Которська затока, наче фіорд, глибоко врізається в гори – одна з найкрасивіших природних гаваней світу. Між Подгорицею та Албанією лежить Скадарське озеро, найбільше озеро Балкан, із килимами латаття, рибальськими селами й рідкісними кучерявими пеліканами.

І клімат тут не знає нудьги. На узбережжі – середземноморський клімат із понад 240 сонячними днями на рік, у глибині країни – континентальна спека, на півночі – альпійська зима. Коли з гір зривається бора або юго приносить із моря дощ, погода змінюється за кілька годин, – а в горах Орєн над Которською затокою лежить Црквице, одне з найдощовіших місць Європи, лише за кілька кілометрів від сонячних пляжів.

Подгориця, столиця, лежить там, де зливаються Морача й Рибниця. Поруч із нею стояло іллірійсько-римське місто Доклея; у Середньовіччі це місце називалося Рибниця, а від 1474 року османи будували тут фортецю. Майже повністю зруйноване в Другу світову війну, місто з 1946 по 1992 рік носило назву Тітоград, – сьогодні воно молоде й жваве, тут живе близько 190 000 людей, а до Фундіни звідси рукою подати.

Цетинє, засноване 1482 року Іваном Црноєвичем, століттями було столицею Чорногорії: резиденцією князів-єпископів, згодом короля, з посольствами з усієї Європи. Сьогодні воно гордо носить титул «Стара королівська столиця» і береже монастирі, музеї та Національну бібліотеку.

Котору понад 2000 років: римляни називали його Аскривіум, з 1420 по 1797 рік він належав Венеції. Його міські мури здіймаються в гору на понад 4 кілометри, собор Святого Трифона освятили 1166 року – Старе місто й затоку внесено до Світової спадщини ЮНЕСКО. Зовсім поруч лежить Пераст з островом «Богородиця на скелі», який, за легендою, моряки камінь за каменем насипали з моря.

Будва – одне з найдавніших поселень на Адріатиці: за переказом, її заснував грецький герой Кадм. Обнесене мурами Старе місто й місто-острів Светі-Стефан сьогодні є символами узбережжя. Герцег-Нові заснував 1382 року боснійський король Твртко, а свою назву місто завдячує герцогові – Herceg – Стєпану Вукчичу Косачі; його називають містом сходів і мімоз.

У Барі росте оливкове дерево, якому, кажуть, понад 2000 років, – одне з найстаріших дерев Європи. Руїни Старого Бара розповідають про візантійців, венеційців та османів; від 1878 року Бар належить Чорногорії і є її найважливішим портом. На самому півдні лежить Улцинь (Ulqin), античний Ольциніум, місто з албанською більшістю, колись горезвісне своїми мореплавцями й піратами, – за легендою, тут нібито був у полоні навіть Сервантес. Сьогодні сюди вабить 12-кілометровий піщаний пляж Велика Плажа й острів Ада-Бояна.

У глибині країни лежить Нікшич, друге за величиною місто країни, за римських часів – Андерба, звільнене від османів 1877 року; його пиво в Чорногорії знає кожен. А високо на півночі, на висоті близько 1450 метрів, лежить Жабляк – найвище розташоване місто Балкан і ворота до Дурмітора.

А люди? У Чорногорії живе близько 620 000 людей – чорногорці, серби, бошняки, албанці, хорвати й багато інших. Вони належать до найвищих людей світу, а їхня гостинність легендарна: хто постукає у двері, отримає каву, ракію й місце за столом. Тут нікуди не поспішають – polako, помаленьку, – увечері гуляють корсо, співають, сміються, сперечаються й знову миряться. Саме ці люди понад тисячу років доводили, що в цих горах можна жити разом.

Шлях починається далеко на сході. Більшість дослідників шукають прабатьківщину слов’ян на широких рівнинах між Віслою, Прип’яттю та Дніпром – на території сучасних України, Білорусі та Польщі. України тоді ще не існувало: греки й римляни називали цю землю Сарматією або Скіфією; на європейських мапах від XVI століття величезні землі на сході згодом називали Тартарією. Звідси у V–VI століттях слов’янські племена рушили на захід і на південь – серед них і предки лужицьких сербів та сербів.

Близько 950 року візантійський імператор Костянтин VII Багрянородний написав книгу для свого сина – «Про управління імперією». У ній він розповідає про «нехрещених сербів, яких називають також білими», що жили на півночі, за Угорщиною, – у країні, яку згодом назвали Білою Сербією. Після смерті їхнього князя один із двох братів, за його словами, повів половину народу на південь – до імператора Іраклія (610–641), який дав їм землю на Балканах.

Друга половина залишилася. Їхніх нащадків ми знаємо й сьогодні: це лужицькі серби в Лужиці, довкола Баутцена, – у самому серці Німеччини. Самі себе вони називають Serbja, балканські серби – Srbi: це те саме давнє слов’янське ім’я. Так шлях предків веде із сучасної України через Лужицю аж до Чорногорії – і історія маленького села біля Подгориці починається на Дніпрі та на Шпреї.

Самі лужицькі серби рано виходять на світло історії: франкська хроніка Фредегара називає під 631 роком «Дервана, герцога народу сурбів», який приєднався до слов’янської держави Само. Століттями лужицькі серби жили між Заале, Ельбою та Нейсе; війни, тиск переселенців, а згодом і заборони їхньої мови відтісняли їх – але вони залишилися. Сьогодні близько 60 000 людей ще розмовляють верхньолужицькою та нижньолужицькою мовами, у Баутцені (Budyšin) і Котбусі (Chóśebuz) стоять двомовні дорожні знаки, а лужицьких сербів визнано в Німеччині національною меншиною.

Один народ, два шляхи: одні залишилися на Шпреї й зберегли свою мову посеред Німеччини, інші пішли через Дунай аж до Адріатики та в гори Чорногорії. Те, що майже через 1400 років і ті, й інші носять те саме ім’я, – одна з найпрекрасніших загадок Європи.

І лужицькі серби ніколи не жили самі. Коли у VI–VII століттях вони прийшли на Заале та Ельбу, то знайшли землю, де раніше жили германські племена, – і невдовзі слов’яни й германці, а згодом лужицькі серби й німці жили двері в двері. Торгували одне з одним, брали шлюби між собою, разом святкували. Найкращий доказ багато німецьких міст досі носять у своїй назві: Лейпциг походить від лужицького Lipsk – «місце лип», Дрезден – від Drežďany, «люди в заплавному лісі», Хемніц – від Kamjenica, «кам’яний струмок», – та й Ґерліц, Циттау й Баутцен мають слов’янське коріння. Ті, хто так ділить між собою назви своїх міст, століттями були сусідами й друзями.

Прабатьківщина слов’ян між Віслою та Дніпром – найпоширеніша думка в науці. Розповідь про переселення «білих сербів» походить з єдиного джерела X століття й вважається гіпотезою; спільне ім’я сербів і лужицьких сербів лінгвістично безсумнівне. «Тартарія» – назва з пізніших мап, а не з часів переселення.

У тій самій книзі імператор розповідає і про білих хорватів – Chrobati, – які теж прийшли з півночі й оселилися на Адріатиці. Серби й хорвати: два братні народи з однією мовою, однією легендою про походження, одним шляхом.

Тисячу років по тому Габсбурги зробили з хорватських і сербських селян прикордонних вояків своєї Військової границі проти османів. Хорватські вершники воювали в Тридцятилітній війні аж до Франції – їхню зав’язану шийну хустку в Парижі називали à la croate. Так у світ прийшла краватка. І так само почалося те, що проходить крізь усю історію: великі імперії використовували малі народи одне для одного й одне проти одного – у Першу світову війну хорвати в австро-угорській формі йшли на Сербію, а Відень цілеспрямовано підтримував албанців як противагу Сербії та Чорногорії.

Де лежала Біла Хорватія? Багато істориків шукають її у верхів’ях Вісли та в Богемії – у краї довкола нинішнього Кракова. Міська легенда, щоправда, називає засновником князя Крака, який нібито переміг Вавельського дракона; проте те, що в цих краях колись жили Chrobati, перш ніж частина з них рушила на південь, деякі дослідники вважають цілком можливим. Тож Краків і Загреб, Вісла й Адріатика були б пов’язані тим самим переселенням – так само, як Баутцен і Подгориця.

Хорватів і німців теж єднає давня дружба: століттями вони разом належали до держави Габсбургів, служили в тих самих полках, будували ті самі міста – і досі в Німеччині живуть сотні тисяч хорватів: сусіди, колеги й друзі.

Задовго до приходу слов’ян тут жили іллірійці. Багато хто вбачає в них предків албанців – це не з’ясовано до кінця, але одне безсумнівно: люди гір Чорногорії та Північної Албанії тисячоліттями були сумішшю всіх, хто будь-коли тут жив.

Самі Кучі – найкращий приклад. Уперше згадані 1330 року як албанська пастуша громада, у XVII столітті вони говорили вже переважно слов’янською – і все ж лишалися в спорідненні із сусідніми албанськими племенами. Одне плем’я, дві мови, дві церкви, одна честь. Хто шукає тут «чисту кров», шукає марно. Можна сказати лише одне: Ми – все. І набагато більше.

Іллірійці були не одним народом, а багатьма племенами між Адріатикою та Дунаєм – і деякі з них заснували могутні царства. Цариця Тевта близько 230 року до н. е. правила з Різона – нинішнього Рисана в Которській затоці – і кинула виклик морській потузі Риму. Останній іллірійський цар, Гентій, мешкав у Скодрі, нинішньому Шкодері, доки Рим не переміг його 168 року до н. е. Зовсім поруч із Фундіною лежала Доклея, головне місто іллірійського племені доклеатів; її римські руїни й сьогодні стоять на околиці Подгориці, і від неї отримало свою назву середньовічне князівство Дукля.

Під своєю нинішньою назвою албанці з’являються у візантійських джерелах в XI столітті; ще античний географ Птолемей знав плем’я «албанів» (Albanoi) з містом Албанополіс. Самі себе вони називають Shqiptarë, свою країну – Shqipëria, що часто тлумачать як «країна орлів». Чи є албанці прямими нащадками іллірійців, остаточно не з’ясовано; певне одне: їхні предки живуть у цих горах ще з античних часів.

Серби не завойовували цю землю. Слов’яни прийшли у VI–VII століттях як поселенці – і осіли поруч із людьми, які вже тут жили. Чужі стали сусідами, сусіди – рідними. Понад тисячу років вони жили у мирі одне з одним: з вином, піснями й танцями, з весіллями понад усіма кордонами, з гостинністю й чесними вчинками – доки в XIX столітті політики не почали налаштовувати людей одне проти одного.

Великі підручники історії розповідають про війни. Життя в селах розповідає інше: про бесу – священне слово, якого дотримуються, – і про побратимство між родинами й племенами, понад межами мови та віри. 1613 року Кучі, Васоєвичі, Бєлопавличі та Пипери присяглися на вірність проти османів разом з албанськими племенами Готі, Кастраті, Кельменді та Шкрелі – «союз Брда».

І сьогодні православні, католики й мусульмани разом несуть хрест святого Івана Володимира на гору Румія. У битві на Косовому полі 1389 року, за пізнішими переказами, поруч із сербами стояли й албанські князі. А про династію Балшичів, що правила Зетою, досі сперечаються, чи були вони сербами, чи албанцями, – можливо, тому що вони були і тими, і іншими.

Це не був рай. Були чвари й кровна помста – але вони точилися між родами, а не між народами. Албанець із сусідньої гори був кумом, шурином, побратимом.

Після битви на Косовому полі 1389 року османи крок за кроком просувалися на Балкани. 1474 року вони збудували в Подгориці фортецю, 1496 року впало князівство Зета. Та в горах влада султана лишалася слабкою: такі племена, як Кучі, Готі чи Бєлопавличі, правили собою за власними законами, а в Цетинє князі-єпископи берегли свободу Чорногорії.

Османська імперія не була імперією самих лише турків. Один із її наймогутніших великих візирів, Мехмед-паша Соколович, був сербом із Боснії й подарував своїй батьківщині знаменитий міст у Вишеграді; родина великих візирів Кьопрюлю мала албанське коріння. Серби, албанці, греки, бошняки й турки служили імперії – і жили в містах двері в двері: церква, мечеть і синагога часто стояли на одній вулиці.

Були гноблення, податки й криваві повстання – з них зрештою виросла свобода Чорногорії, скріплена 1878 року в Берліні. І все ж і в ці століття прірва пролягала між володарями й підвладними, а не між сусідами в селі. Турецька кава, слово komšija – «сусід», від турецького komşu, – і безліч пісень досі розповідають, як глибоко переплелися ці світи.

Улітку 1876 року османська армія чисельністю близько 40 000 осіб під командуванням Махмуд-паші рушила на Кучів і Медун. Проти неї стояли близько 5000 бійців: батальйони Кучів під проводом воєводи Марка Мілянова, люди Іллі Пламенаца, Мартиничі, Братоножичі, Цеклін і Люботинь – і близько 200 бійців із Затрієбача, албанці-католики, пліч-о-пліч зі своїми чорногорськими сусідами.

Один чорногорський мусульманин розкрив їм османський план наступу. Тож на Іллі, 2 серпня 1876 року (за тодішнім юліанським календарем; за сучасним – 14 серпня), вони вдарили на день раніше. До вечора велику армію було розбито; чорногорці оплакували 279 полеглих, османи – у багато разів більше. Перемога під Фундіною вважається найблискучішою в тій війні й відкрила шлях до визнання Чорногорії на Берлінському конгресі 1878 року.

Це варто прочитати двічі: православні Кучі, албанці-католики й мусульманин-помічник – разом. Це і є Фундіна.

„Геройство – це коли ти захищаєш себе від інших. Людяність – це коли ти захищаєш інших від себе.“

Приписується Маркові Мілянову

У Фундіні поколіннями живе рід Перкович – в албанській формі Перкай. Чорногорський словник прізвищ фіксує це братство в Люхарі (Фундіна) в землі Кучів; обидва імені позначають той самий рід. Перкович означає «нащадок Перка» – пестливої форми імені Петар, Петро, «камінь, скеля». Після 1880 року албанські родини цього краю мусили прийняти чорногорські форми прізвищ: з Перкай став Перкович.

Над землею Кучів височіє фортеця Медун – античний Метеон іллірійців, століттями осідок племені, звільнена 1877 року Марком Міляновим. Це твердиня Кучів; у її тіні лежать братства Фундіни.

Той самий словник зберігає переказ про те, що Перковичі походять від братів Джуро та Крсто Мартиновичів з Баїце поблизу Цетинє, старої королівської столиці. Мартиновичі з Баїце належали до родин, які в старій Чорногорії носили спадковий почесний титул сердар – один зі шляхетських рангів Чорногорії поряд із воєводою та кнезом. У самій родині розповідають, що Перковичі – нащадки давньої лицарської династії.

Після перемоги над османами правлячий дім – так розповідає родина – обдарував її землею. Земля довкола гори над Фундіною і сьогодні в її руках, а сусідні села ведуть свій початок від нащадків одного Перковича.

Петро, скеля – ім’я говорить саме за себе. За переказом, чоловіки цієї родини влітку 1876 року стояли під Фундіною твердо, як скеля, пліч-о-пліч із сусідами, за свободу своєї долини.

На заході Європи людей, які так стояли за свою долину, посвятили б у лицарі. У горах Чорногорії лицарських посвят не було – тут їх називають просто junaci, герої, і співають про них під гуслі. І досі в Чорногорії співають пісні про героїв Перковичів минулих днів. Титул минає; пісня лишається.

Сьогодні рід розсіяний далеко по континентах: Перковичі й Перкай живуть від Нью-Йорка до Іспанії, у Чорногорії, Албанії, Косові, Сербії та Хорватії, в Угорщині й Болгарії, в Італії аж до самого півдня, у Німеччині, Англії та скандинавських країнах, у Росії та в сучасній Україні. Де б вони не жили – їхнє коріння веде назад, до маленького села під фортецею Медун.

Тож Перковичі – давній шляхетський рід честі: їхня гідність походить не з грамот чужих дворів, а з того, що в старій Чорногорії лише й мало значення, – čojstvo i junaštvo, людяність і мужність, і слово, якого дотримуються. Серби, албанці, іллірійці? Вони – те, чим є ця земля: сплав століть мирного співжиття.

Документально підтверджено: братство Перкович/Перкай у Фундіні (словник прізвищ «Prezimena u Crnoj Gori») і сердарський ранг Мартиновичів. Родинний переказ: походження від Мартиновичів з Баїце, лицарська династія та дарування землі після 1876 року; землеволодіння зберігається й сьогодні.

У XIX столітті на Балкани прийшло нове слово: нація. Великі держави – Відень, Санкт-Петербург, Константинополь, згодом Берлін – креслили кордони на мапах, яких не бачив жоден пастух. 1878 року на Берлінському конгресі вирішували долю сіл, назв яких дипломати не могли навіть вимовити. Програми на кшталт сербського «Начертанія» (1844) та албанської Призренської ліги (1878) перетворювали сусідів на супротивників.

У XX столітті гра повторилася – востаннє в 1990-х роках, коли розпадалася Югославія. Політики й націоналісти через газети, радіо й телебачення цілеспрямовано розпалювали страх перед сусідом, щоб здобути владу й землю. У Косові, у Боснії, у Хорватії ціну заплатили прості люди – серби, албанці, хорвати, боснійці. Жоден із них цього не хотів.

Це найстаріший рецепт влади: Divide et impera – поділяй і володарюй. Хто налаштовує людей одне проти одного, тому вже не треба правити ними самому. А історію, яка потім потрапила до шкільних підручників, написали – як завжди – переможці.

І досі нічого не змінилося. У всьому світі засоби масової інформації перебувають у руках можновладців – і їх використовують, щоб і далі спрямовувати людей та маніпулювати ними. Моя порада: відкладіть газети, вимкніть новини – і державні теж – і ставте під сумнів усе, справді все, дуже уважно.

Можновладці цього світу теж колись зрозуміють, що все це не має сенсу. Їх теж судитимуть, якщо вони не усвідомлять, що їм ніколи не буде досить. Лише любов – любов до всіх живих істот – може заповнити чорну діру в них, яка їх гнітить і через яку вони одного дня зникли б у небутті. Любов наповнює її силою, що живе вічно, – та ім’ям, яке не буде забуте.

Кожна дитина, кожна жінка, кожен чоловік у цих горах несе в собі сербів і албанців, іллірійців і слов’ян, католиків, православних і мусульман. Ми – все. І набагато більше. Як і кожна людина на цьому світі.

Усі ми, люди, хочемо лише одного: вранці встати, прожити день зі своїми рідними, святкувати, бути веселими й щасливими – такими, якими ми були в дитинстві. Ненависть посіяли. Вона – не наша спадщина. Їй нарешті має настати кінець.

«Фундіна» означає «кінець». Нехай це буде кінець ненависті – і початок чогось нового.